Примусове виконання судових рішень без авансового внеску

27 Червня 2019 року о 13:05

Примусове виконання рішень судів та інших органів регулюються Законом України «Про виконавче провадження».

З 5 жовтня 2016 року діє нова редакція вказаного Закону, у зв’язку з чим змінився порядок стягнення заборгованості за виконавчими документами.

Відповідно до приписів Закону, особа, яка пред’являла виконавчий документ для виконання мала сплатити авансовий внесок.

Так, відповідно до частиною 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження»  до заяви про примусове виконання рішення стягувач мав додати квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру – у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника – фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника – юридичної особи. Вказана стаття додатково визначала категорію рішень за якими стягувачі звільняються від сплати авансового внеску та коло осіб – стягувачів, які також звільнені від сплати авансового внеску.

15 травня 2019 року Другий сенат Конституційного Суду України визнав неконституційною норму Закону України «Про виконавче провадження» (далі-Закону), якою визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні судових рішень.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291Конституції України.

Положення частини другої статті 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.